Анатомія «Вагнергейта»: зухвала українська операція з упіймання російських найманців, — Bellingcat:
- 29 липня 2020 року білоруські державні ЗМІ повідомили, що спецслужби країни заарештували 33 бійці «приватної військової компанії Вагнера». Згідно з повідомленнями, це була лише мала частина з-поміж понад 200 бойовиків, які перебували в Білорусі, щоб дестабілізувати країну напередодні президентських виборів. Усі ці люди, чиї імена та дати народження були опубліковані у першому повідомленні від 29 липня, були громадянами Росії (при цьому деякі також мали подвійне українське та білоруське громадянство).
- Ці арешти викликали внутрішні та міжнародні кризи у Білорусі, Росії та Україні. Білорусь спершу звинувачувала Росію у втручанні у майбутні вибори. Однак згодом ці країни, мабуть, дійшли взаєморозуміння, що призвело до повернення найманців до Росії та подальшої співпраці у військовій та економічній сферах.
- Згодом з’ясувалося, що прибуття російських найманців до Білорусі не мало жодного відношення до виборів чи спроби російського втручання в них, а насправді було частиною української спецоперації, що провалилася. Політичні наслідки цих подій продовжують відчуватися більш як через рік. До скандалу залучені чинний і колишній президент України, а також українські військові, органи держбезпеки та розвідка.
Розслідування Bellingcat та The Insider, яке зайняло цілий рік, встановило, що операція, яка у липні 2020 року призвела до арешту 33 найманців, була складною схемою Головного управління розвідки Міноборони України (ГУР МОУ), яка проводилася за підтримки Департаменту контррозвідки Служби безпеки України ( СБУ). Метою операції було обманним шляхом завербувати найманців через приватну військову компанію, що нині не діє, (ЧВК). Її об’єктами стали десятки громадян України, Росії та Білорусі, які, як вважає українська влада, скоїли серйозні злочини, борючись на боці збройних формувань, що підтримуються Росією, на сході України.
Багато, але не всі найманці, які стали метою операції, воювали на Донбасі в лавах сумнозвісної «ЧВК Вагнера». Інші билися в рядах спонсорованих Росією «ополченців», а треті працювали безпосередньо на російських військових чи силовиків. Більшість цих чоловіків, які стали метою операції, мали досвід служби у «групі Вагнера», як в Україні, так і згодом у Сирії, Лівії та Центральноафриканській Республіці (ЦАР).
Операція розпочалася ще в 2018 році як звичайний збір розвідданих силами ГУР МОУ. До кінця 2019 року, на хвилі успіху таких українських операцій, як затримання та вивіз на підконтрольну територію колишнього командира сепаратистів Володимира Цемаха, проект став більш амбітним. На початку 2020 року він перетворився на зухвалу спецоперацію, метою якої стали сотні колишніх найманців, що майнулися без діла в рідних містах і селах Росії в період коронавірусного локдауну. Тоді ще розглядалися різні варіанти. Зокрема, передбачалося завершити операцію після успішного збору розвідданих або виманити найманців до третьої країни (наприклад, Угорщини, Польщі або країн Балтії) та запросити екстрадицію звідти на територію України.
Наприкінці 2019 – на початку 2020 року нові командири спеціальних операцій, які мали успішний досвід затримання подібних злочинців, перейшли із СБУ до ГУР МОУ. Це дозволило спецоперації набути більш конкретної (і ще більш амбітної) форми. Метою операції стало виманити, затримати та віддати під суд ключову групу з кількох десятків найманців. На той час у плануванні проекту брала участь СБУ, яка створила список цілей, чиї злочини можна було переконливо довести і, відповідно до яких суд із високою ймовірністю виніс би обвинувальні вироки.
За словами трьох колишніх співробітників спецслужб, які поспілкувалися з Bellingcat, у тому числі колишнього директора ГУР МОУ Василя Бурби, на початку липня 2020 року цей остаточний план був представлений політичному керівництву України та отримав його схвалення. План передбачав захоплення та затримання 33 найманців, для чого потрібно було змусити літак з об’єктами операції дорогою до їхнього фіктивного місця призначення здійснити екстрену посадку на території України. Вибір Мінська як пункт відправлення був продиктований як міркуваннями необхідності (під час локдауну з Росії не вилітали жодні комерційні рейси), так і зручності. Рейс із Мінська до Стамбула, який є пересадковим хабом для безлічі правдоподібних пунктів призначення, пролітав би над територією України протягом приблизно 28 хвилин, чого було б цілком достатньо, щоб зробити екстрену посадку в київському аеропорту Бориспіль.
25 липня зухвала операція, здавалося, йшла за планом — автобус із найманцями перетнув кордон із Росії до Білорусі.
Проте в останній момент було ухвалено рішення відкласти активну частину операції на кілька днів. Нову дату відльоту до Туреччини було встановлено на 30 липня, а група найманців в очікуванні відправки заселилася спочатку в готель у Мінську, а потім на курорт за містом. Рано-вранці передостаннього дня, який вони мали провести в готелі, будівлю взяли штурмом білоруські спецназівці. Вони затримали найманців, тим самим ненавмисно зірвавши українську спецоперацію.
Час та контекст подій, що викладені у цьому розслідуванні, було відновлено на основі десятків інтерв’ю з учасниками спецоперації, у тому числі з російськими найманцями, які попалися на українську вудку, та колишніми співробітниками українських спецслужб, які брали участь у різних аспектах операції. Представники обох груп вирішили поговорити з Bellingcat, щоб розвіяти те, що вони вважали дезінформацією, яка поширювалася як у Росії, так і в Україні.
Щоб перевірити слова цих людей, команда розслідувачів Bellingcat проаналізувала та верифікувала сотні електронних файлів, у тому числі заявки про прийом на роботу, надіслані найманцями, фотографії військових орденів та медалей, рекомендаційні листи від колишніх командирів та довідки про стан здоров’я, які вони надіслали своєму новому. фіктивному роботодавцю. Що дуже важливо, ми проаналізували також сотні годин аудіозаписів, зібраних під час підставного вербування. Деякі з цих документів та аудіофайлів були раніше злиті в українські ЗМІ, проте їхня справжність раніше не отримувала незалежного підтвердження.
Команда Bellingcat також підтвердила основні елементи хронології подій, звернувшись до Тимчасової слідчої комісії Верховної Ради України. Ця комісія незалежно від Bellingcat займається розслідуванням обставин навколо передбачуваного провалу цієї спецоперації.
Докладний аналіз методик розслідування, які ми застосовували, працюючи над цією історією, а також обґрунтування нашого рішення зберегти анонімність деяких джерел ви можете знайти в окремій статті.
Витоки спецоперації
Згідно з інтерв’ю з чотирма колишніми співробітниками українських спецслужб і колишнім президентом України Петром Порошенком, операція сягає своїм корінням на початку 2014 року, коли Україна розпочала розвідувальні та антитерористичні операції. І українська військова розвідка (ГУР МОУ), і орган внутрішньої держбезпеки (СБУ) почали збирати дані та складати досьє на російських бойовиків (зокрема найманців), які воювали на сході країни. СБУ, яка також має функції розслідування кримінальних злочинів, почала складати кримінальні справи на окремих бойовиків, які, як вважалося, скоїли серйозні злочини.
До середини 2018 року українські спецслужби мали детальне уявлення про структуру, практики та склад російських ПВК, насамперед так званої «ЧВК Вагнера», яка афілійована та фінансується близьким до Кремля бізнесменом Євгеном Пригожиним. Коли «ЧВК Вагнера» почала перекидати найманців з України в інші гарячі точки, наприклад Сирію, Лівію, ЦАР, Мозамбік та інші країни Африки, українські спецслужби дізналися більше про практики вербування, просування по службі та ротації найманців, а також їхню взаємодію з російськими силовиками. .
Згідно з вищезазначеними колишніми співробітниками спецслужб, два аспекти цієї інформації стали вкрай важливими для майбутньої спецоперації. По-перше, найманці ПВК проходили ротацію між завданнями. Наступного завдання доводилося чекати, сидячи вдома у рідних містах та селах, іноді місяцями чи навіть роками. Це змушувало їх шукати альтернативного заробітку. По-друге, російський ринок ПВК не є ні однорідним, ні централізованим: так, «група Вагнера» Євгенія Пригожина з 2014 року відповідала за переважну більшість операцій за кордоном і була практично єдиною, якій довіряли бойові завдання, однак є також кілька дрібніших компаній , які російські силовики або контролюють, або миряться зі своїми існуванням. Ці компанії найчастіше надають небойові послуги, наприклад, охороняють цінні вантажі або закордонні об’єкти російських компаній.
На основі цих відомостей на початок 2019 року загалом склалася смілива схема операції. Метою її було захопити невелику кількість російських найманців, які знаходилися у пошуках роботи та чиї злочини на сході України можна було довести. Їх передбачалося виманити у місце, де їх можна буде затримати, екстрадувати та передати до українських судів. Спочатку обговорювалися такі ідеї, як пропозиція виманити від двох до п’яти безробітних найманців до тренувального табору в Угорщині на фіктивний курс підвищення кваліфікації, який на ринку ПВК необхідний для вищої заробітної плати. Розглядалися й інші концепції подібних масштабів, де кінцевим пунктом маршруту були країни Балтії.
Амбіції наростають
27 червня 2019 року в ході спільної операції ГУР МОУ та СБУ на підконтрольній Росії території на сході України було успішно викрадено громадянина України Володимира Цемаха, звинуваченого у вбивствах у 2014 році, коли він був командиром бойовиків у місті Сніжне. У період, коли він командував протиповітряною обороною Сніжного, поставлена з Росії установка «Бук», розташована неподалік міста, збила рейс MH17, внаслідок чого всі 298 людей на борту загинули. Це робило Цемаха важливим свідком і, можливо, співучасником збитку, що робить його захоплення ще більш примітним досягненням українських спецслужб (згодом Цемаха передали Росії в рамках обміну полоненими, незважаючи на запити голландської та австралійської влади передати його Спільній слідчій групі, яка займається розслідуванням) .
Незважаючи на те, що українські спецслужби в ході операції зазнали втрат (один співробітник загинув, підірвавшись на міні, а інший був серйозно поранений), ця операція підняла бойовий дух та амбіції ГУР МОУ та П’ятого Управління (відділу, відповідального за Київ та околиці) Департаменту контррозвідки СБУ
Імпровізована спільна група розвідників зуміла провести операцію зі стеження та затримання у глибині підконтрольної Росії території. Команді вдалося вивезти підозрюваного під впливом седативних препаратів через підконтрольний Росії пункт переходу на лінії зіткнення, посадивши його в інвалідний візок і вдавши, що він — їхній хворий родич, якому терміново потрібна медична допомога на підконтрольній території України. Мабуть, найважливіше те, що ця операція показала, що російські спецслужби уважно не стежать за місцем розташування та безпеки потенційних важливих свідків та/або цілей для затримання.
За словами колишніх співробітників ГУР МОУ, успіх затримання Цемаха та знання про вразливості російських спецслужб, отриманих в результаті цієї операції, змусили команду переглянути раніше складені плани. Тепер йшлося про більш амбітну спецоперацію, метою якої мали стати десятки або навіть сотні підозрюваних.
Операція «Авеню» 1.0
До вересня 2019 року ГУР МОУ зібрала особисті дані, у тому числі статус зайнятості, місцезнаходження та контакти понад тисячу колишніх найманців. більшість із яких у період із 2014 до 2018 року брали участь у війні на сході України. Українська розвідка вже знала, хто стане метою операції. Залишалося питання «як?».
Згідно з тими ж колишніми співробітниками спецслужб, приблизно в цей час на сеансі «мозкового штурму» в ГУР МОУ запропонували сміливу ідею. Вона полягала в тому, щоб створити фіктивну ПВК для вербування колишніх найманців, первинною метою якої був би збір із перших рук даних та, можливо, зізнань у скоєнні злочинів на території України. Як другий фази операції робоча група ГУР МОУ вивчала можливість виманити меншу групу найманців зі списку найбільш сприятливих цілей на іноземне «завдання» та забезпечити їх захоплення за межами Росії. Втім, другий етап операції був вирішеним справою: навіть початкова фаза збору розвідданих здавалася дуже привабливою і досить амбітною.
Щоб досягти мети операції, спеціальна команда із шести осіб почала розробляти легенду та докладний план. Щоб мінімізувати ризик провалу операції, вони працювали ізольовано. Легенда мала включати три елементи: заслуговує на довіру ПВК для вербування, правдоподібне іноземне завдання та переконливого «куратора» проекту нібито з російських спецслужб.
Фіктивна ПВК «МАР»
Щоб мати хоч якусь надію спокусити найманців на новий контракт, команді був потрібний правдоподібний підставний роботодавець.
Тому команда прийняла сміливе рішення таємно використовувати реальну, але припинила діяльність ПВК, яка була заснована в Санкт-Петербурзі у 2012 році, але згодом припинила свою діяльність. «ЧВК МАР» могла похвалитися участю у кількох операціях «на користь Росії» на сході України у 2014 році. Самопроголошений уряд «ДНР» (одного з сепаратистських утворень, що підтримуються Росією на сході України), навіть хвалив МАР за «постачання гуманітарної допомоги». Сайт ПВК був активний станом на кінець 2019 року. Там говорилося, що компанія виконуватиме «завдання, які через обставини не може виконати регулярна армія». Гучні публічні заяви засновника компанії Олексія Марущенка (у 2015 році він заявляв, що компанія відправила 70 осіб на Донбас і планує відправити набагато більше до Сирії та Лівії) допомогли «МАР» набути невідповідної популярності серед бажаючих піти в найманці. У той же час міжнародні розслідувачі на кшталт Conflict Intelligence Team наводили ПВК «МАР» як приклад «груп-пустушок». На сторінках ПВК у соціальних мережах користувачі скаржилося, що її контактний телефон та адреса електронної пошти не відповідають на заявки про працевлаштування.
Все це зробило ПВК «МАР» ідеальною наживкою для спецоперації, що планується.
Щоб перехоплювати запити від найманців, у вересні 2019 року команда ГУР МОУ зареєструвала схожий домен та клонований сайт chvk-mar.org (оригінальний сайт розміщувався за адресою chvk-mar.ru). Так вони отримали і домен електронної пошти для листування з кандидатами у найманці.
Фейкова «Роснефть»
Тепер команда мала придумати правдоподібне місце призначення для фейкового завдання. До кінця 2019 року «ЧВК Вагнера» стала єдиною проксі-армією, яку Росія використала за кордоном. Це означало, що архітектори спецоперації повинні були дотримуватися вивіреного балансу. З одного боку, їм потрібно було придумати потенційно небезпечне завдання, для якого знадобився б бойовий досвід найманців. Крім того, це завдання мало виглядати законним і відповідати інтересам Російської держави, щоб не викликати підозр у претендентів. Результатом стала місія з охорони нафтових об’єктів на Близькому Сході, власником яких нібито був російський державний нафтовий гігант «Роснефть». На кінець 2019 року «Роснефть» справді експлуатувала нафтові свердловини на Близькому Сході, а російські приватні військові компанії, як повідомляється, мали ділові контракти з нафтовими компаніями в Сирії. Нафтові свердловини «Роснефти», що діють в Іраку, знаходилися поблизу від фронтів і, зрозуміло, потребували захисту. Команда вирішила використовувати «Роснефть» як фіктивний клієнт для майбутнього завдання з охорони об’єктів. Для цього команда зареєструвала (знову через російського реєстратора доменів) домен-приманку office-rosneft.org. Цей домен використовувався для листування електронною поштою з кандидатами.
Аналіз DNS-історії доменів chvk-mar.org та office-rosneft.org показує, що вони були зареєстровані з різницею на дев’ять днів наприкінці вересня 2019 року, що відповідає хронології, викладеній колишніми співробітниками спецслужб, які дали інтерв’ю Bellingcat.
Фіктивний «Сергій Петрович»
Кожній казці потрібен головний герой. Тому команда планування ГУР МОУ скористалася послугами спецназівця із реальним бойовим досвідом. Ця людина, відома під псевдонімом «Сергій Петрович», добре орієнтувалася у конфлікті на Донбасі, а також у жаргоні та культурному контексті російських найманців. Він зголосився грати роль фейкового рекрутера та «куратора» проекту нібито з боку російських спецслужб.
Команді Bellingcat не вдалося поговорити з цією людиною, оскільки розслідувачі знали лише його підставну особу. Інформація про роль цієї людини в спецоперації була отримана з інтерв’ю з колишніми співробітниками, а також за допомогою аналізу сотень аудіозаписів співбесід, які Сергій Петрович провів з десятками кандидатів у найманці.
«Крот» у ГРУ
Ще одним важливим джерелом, задіяним у проекті, згідно з колишніми співробітниками спецслужб, став колишній офіцер середньої ланки, який служив у ГРУ (російській зовнішній військовій розвідці), якого українська військова розвідка розкрила та завербувала під час його роботи в «ДНР» за кілька років до цього . У 2019 році, коли він уже повернувся до Росії та вийшов у відставку, його куратори з ГУР МОУ запропонували йому спробувати ще раз влаштуватися до російських Збройних сил. Таким чином команда планування отримала у розпорядження свою людину в стані ворога, яка могла як надавати інформацію, так і попереджати про ризики. Була надія, що він може стати у нагоді, щоб ще більш легітимізувати вербування.
Як і у випадку з «Сергієм Петровичем», команді Bellingcat не вдалося ні вступити в контакт із цим офіцером ГРУ, ні дізнатися про його реальну особистість. Інформація про його роль у спецоперації виходить лише з інтерв’ю з колишніми співробітниками спецслужб.
Фіктивний кастинг 1.0
Заручившись підтримкою співробітника російської розвідки, що викликає довіру, команда нарешті змогла почати спецоперацію. Контакти на вищезгаданому клоні сайту ПВК «МАР» було замінено на електронні адреси та телефонні номери, підконтрольні ГУР МОУ. Щоб спонукати кандидатів до запитів, на російських секретних сайтах, відомих тим, що там раніше вербували найманців, було розміщено кілька сформульованих туманно пропозицій про роботу.
25 вересня 2019 року на популярній російській онлайн-дошці оголошень Avito.ru в розділі вакансій у сфері безпеки в Санкт-Петербурзі користувач Alekseev опублікував оголошення (ось його оригінал, ось архівна версія).
З контексту заявок та записів співбесід, проаналізованих Bellingcat, можна зробити висновок, що «Алексєєв» був нібито «директором з персоналу» фіктивної ПВК «МАР».
В оголошенні було зазначено заробітну плату 225 000 рублів (близько 3200 дол. США/2900 євро), що натякало на охорону об’єктів за кордоном. Серед вимог для кандидатів також був досвід поводження зі зброєю та відповідні сертифікати про проходження курсів, що, мабуть, потрібно було відфільтрувати претендентів без бойового досвіду.
На сторінці роботодавця бачимо, що у січні та квітні 2020 року він отримав два критичні коментарі. Обидва користувачі скаржилися, що їх попросили надіслати документи із заявкою «менеджеру», але відповіді вони не отримали. У відповіді від 31 березня 2020 року «Алексєєв» зазначав, що набір вже завершився, і висловлював жаль про негативні відгуки.
Згідно з інтерв’ю з колишніми співробітниками ГУР МОУ, ці коментарі з’явилися через те, що фіктивне вербування залучило надто багато кандидатів, які не підходили для її цілей. Деякі мали бойовий досвід, але вони ніколи не воювали на Донбасі і тому не становили інтересу для української військової розвідки. Справді, електронні листи від претендентів на електронну пошту [email protected], підконтрольну ГУР МОУ (листами поділилися з командою Bellingcat), показали, що хоча вони не брали участі в операціях на сході України, принаймні деякі з них воювали у Афганістані та Чечні.
За словами співрозмовників Bellingcat, отримавши надто багато непотрібних заявок в основному від людей, які не мали особливого інтересу для розвідки, оперативна команда вирішила змінити стратегію. Знадобився більш індивідуальний підхід, який дозволив би отримати більше цілей (і, можливо, серед них виявилися б кориснішими).
Допомога від «Шамана»
У квітні 2020 року ключовий український співробітник спецслужб, який раніше служив у Департаменті контррозвідки СБУ, який курирував операцію із захоплення Цемаха, очолив операцію «Авеню» — таку кодову назву отримала спецоперація із затримання найманців (згодом українські ЗМІ охрестили операцію та її наслідки) . Цей офіцер, на відміну від команди, яка задумала проект “Авеню”, раніше служив в органах держбезпеки, і його прихід надав активнішої складової операції, яка раніше була в основному розвідувальною.
Після вивчення наявних заявок та інших зібраних розвідданих «Сергію Петровичу» доручили провести співбесіди з деякими найперспективнішими кандидатами. Його завданням було встановити, чи можна використовувати когось із них як проксі-вербувальників для інших важливих цілей. Ця методика нагадує практику «снігової грудки», яку використовують для інтерв’ю вчені-соціологи. Для цього, пояснили оперативники, «Петровичу» видали спеціальний телефон без SIM-картки і з програмою маскування телефону, який був налаштований на відображення сирійського номера телефону — найманцям повідомляли, що їхній куратор нині перебуває в Сирії.
Двоє з претендентів, які подали заявки у вересні 2019 року, мабуть, відповідали цим критеріям. Один із них, Артем Міляєв 1981 року народження, виглядав особливо багатообіцяюче. Міляєв писав не тільки, що набув бойового досвіду в Чечні, на Донбасі та Сирії, а й зазначав, що був заступником командира штурмової бригади «ДНР», де під його керівництвом служили понад сто бійців. У першій розмові із «менеджером з кадрів» він запропонував провести набір серед його колишніх підлеглих. Він був відомий його бойовим товаришам (і відповідно українській розвідці) під позивним «Шаман».
У квітні 2020 року «Сергій Петрович» знову зв’язався з «Шаманом», скориставшись підставним сирійським номером, і запитав, скільки людей із його групи у 120 найманців можна найняти для проекту ПВК «МАР». Міляєв відповів, що йому потрібно буде перевіряти їх ще раз і зателефонувати з кожним. Він пояснив, що минуло надто багато часу, мабуть, з того часу, як наприкінці 2019 року він вперше запропонував скористатися своєю мережею для вербування, і що не менше половини могли вже надійти до «Музикантів» і поїхати на інше завдання. «Музиканти» — жаргонне назва «ЧВК Вагнера», яке часто використовується в розмовах, вивчених Bellingcat. Значення цього та інших кодових слів, які використовуються найманцями, підтвердили російські співрозмовники Bellingcat.
Потім Сергій Петрович запитав, чи є в групі досвідчені снайпери. «Шаман» відповів, що йому відомі п’ять снайперів, які працювали в Сирії зі снайперськими гвинтівками калібру 0.338. Вони також обговорювали потребу інших досвідчених бійців, у тому числі навідників артилерії та операторів великокаліберних кулеметів.
Також «Шаман» запитував «Петровича» про «момент грошей», і уточнював, чи виплати будуть здійснюватися готівкою чи на банківські картки. Сергій Петрович відповідав Міляєву, що всі фінансові питання слід відправляти на електронну пошту відділу кадрів.
Через кілька днів «Сергій Петрович» знову зателефонував Міляєву, мабуть вже після того, як останній написав до «відділу кадрів» про свою готовність і надав список потенційних кандидатів. У розмові «Шаман» повідомив, що готовий служити і надав список із десяти бійців, де вказав їхні імена, спеціалізації, володіння мовами та наявність щеплень від жовтої лихоманки. Міляєв попросив, щоб «Петрович» особисто зателефонував кожному бійцю, щоб вони «побачили, звідки ви телефонуєте» (маючи на увазі сирійський номер) і таким чином переконалися, що операція викликає довіру. Міляєв запитав «Петровича», скільки ще є доступних вакансій, на що «Петрович» відповів, що можна найняти до 50 осіб, якщо вони мають необхідний досвід.
Наприкінці розмови «Петрович» та Міляєв обговорили процес роботи із здобувачами. Останній мав надсилати «Петровичу» списки бійців по 10 осіб, а «Петрович» потім мав дзвонити кожному з них, посилаючись на «Шамана». Після відбору кожного кандидата вони мали звертатися до Міляєва, який збирав би їх резюме та супровідні документи електронною поштою.
Протягом наступних двох місяців «Петрович» дзвонив Міляєву понад 40 разів (записи всіх дзвінків надійшли у розпорядженні та були вивчені Bellingcat). У кожному новому дзвінку чути, як «Петрович» готує «Шамана» нібито до ролі командира у новій операції, обіцяючи йому вільний вибір заступників та структури підрозділу. «Петрович» також дозволив «Шаману» взяти його власний телефон (іншим бійцям цього не дозволили). На записах також чути, як «Петрович» спонукає Міляєва вербувати бійців із недавнім бойовим досвідом, особливо снайперів, операторів ППО та навідників артилерії. Всі ці навички, знову ж таки, мабуть дозволили б звузити список кандидатів до тих, хто міг під час перебування на сході України вчинити злочини, за які їх можна було б засудити.
До початку травня 2020 року «Сергій Петрович» розповів Міляєву, що всього для проекту потрібно три взводи приблизно по 50 бійців у кожному, кожен з яких матиме командира, підпорядкованого Міляєву. «Петрович» також поставив Міляєву завдання зібрати перший взвод, який мав відбутися протягом кількох тижнів. Вони погодили матеріальну стимуляцію «Шаману» — йому належало 2000 рублів (24 євро/$28) за кожну заповнену заявку.
Потік заявок
Рішення команди планування ГУР МОУ віддати вербування на аутсорсинг «Шаману» незабаром дало свої плоди. До кінця травня фіктивна ПВК отримала десятки нових заявок, причому всі претенденти посилалися на рекомендацію «Шамана». Форми, які відправляли претендентам, були складені так, щоб бути схожими на ті, що раніше використовувалися справжньою ПВК «МАР» — на кожній була печатка цієї ПВК з прізвищем та ініціалами «Директора з кадрів Алексєєва» — тим самим прізвищем, що використовувалася на сайті пошук роботи. Ці форми — які у результаті заповнили понад 200 претендентів — містили повні особисті дані, у тому числі поточну адресу, номери телефонів та адреси електронної пошти, зростання, вагу та розмір взуття, освіту та бойовий досвід. Команда Bellingcat ознайомилася з усіма цими формами.
Після «схвалення» претендентів за результатами телефонної співбесіди з куратором їм казали надіслати докладне (воєнне) резюме, а також копії документів, що підтверджують бойовий досвід, рекомендаційні листи від командирів, скани свідоцтв про ордени та медалі «Шаману», супроводжуючи їх простим повідомленням. Скажи йому, що тебе схвалили».
Здобувачі так і чинили. На початок червня 2020 року на дві електронні адреси, підконтрольні ГУР МОУ, прийшли сотні сторінок докладних, власноручно написаних зізнань щодо участі у військових діях у Східній Європі, на Близькому Сході та в Африці, а також імена командирів, фотографії медалей, виданих Кремлем, та навіть раніше невідомі відео- та фотоматеріали про збиття українського військового вертольота над Донбасом у 2014 році.
У резюме претендентів також містилися прямі визнання та подробиці того, як розвивалася російська гібридна війна в Україні. Деякі бойовики писали, що прибули на Донбас у 2014 році «під виглядом ополченців», інші описували свою присутність там безпосередньо у складі регулярних російських частин. Що важливо, ГУР МОУ почала помічати серед претендентів імена зі списку людей, яких їхні колеги із СБУ розшукували за серйозні злочини на сході України у 2014 та 2015 роках.
Випадковий вибір біографій, відправлених до ПВК МАР, можна побачити нижче.
Деякі претенденти також розповідали подробиці про те, як російська влада надавала підтримку нібито приватній «ЧВК Вагнера» та керувала її операціями. Під час фіктивної співбесіди з підполковником Олександром Кривенком, мабуть, найвищим офіцером, якого вдалося завербувати команді ГУР МОУ, він розповів, що у 2014 році місцевий військкомат доручив йому сформувати батальйон для участі в боях на сході України. Він також розповів «Петровичу», що згодом очолював бойову підготовку у «вагнерівців» і в цьому статусі побував у Сирії та Центральноафриканській Республіці, де служив радником начальника генштабу країни. Зокрема він описує раніше невідому навчальну програму для голови Генштабу ЦАР в Академії імені Фрунзе в Москві. Кривенко, який на той момент служив у «ЧВК Вагнера», зазначає, що також відвідував цей курс.
В очікуванні Петровича
Сотні телефонних дзвонів між «Петровичем», Міляєвим та завербованими найманцями показують, що до кінця травня 2020 року фіктивна маленька приватна армія (в якій налічувалося 180 осіб, підрозділених на три взводи) зажила власним організаційним життям. Найманці конкурували за найкращі пости у своїх взводах; деякі намагалися обійти «Шамана» та отримати підвищення безпосередньо від «Петровича»; багато хто скаржився, що доводиться занадто довго чекати початку операції та перших зарплат. В одному з дзвінків від 31 травня 2020 року «Шаман» попереджає «Петровича» побоюватися певного кандидата, якого «куратор» призначив командиром взводу, оскільки він нібито схильний до зради та інтриг. Один із майбутніх найманців, який був незадоволений своєю особистою ситуацією, навіть погрожував поскаржитися до Федеральної служби безпеки (ФСБ) Росії (розсекречені розвіддані, надані Тимчасовій слідчій комісії Верховної Ради України, говорять про те, що ця людина дійсно повідомила у ФСБ про вербування, що тривало, однак немає свідчень того, що спецслужба відреагувала на це повідомлення.
Багато найманців хотіли особисто зустрітися зі своїми командирами та «Сергієм Петровичем» — з’явилося кілька фіктивних планів влаштувати сходи в Москві та Санкт-Петербурзі. Тому ГУР МОУ доводилося вигадувати все більш неправдоподібні приводи, щоби відкладати ці зустрічі. На щастя для організаторів операції, на початку та середині 2020 року російська влада ввела кілька коронавірусних локдаунів. Це надало правдоподібні виправдання затримки зустрічі з «начальником», так і дати відбуття на завдання. На травень 2020 року всі російські аеропорти були закриті для комерційних рейсів до подальшого розпорядження.
Сам Міляєв уже втрачав терпець, оскільки був змушений заспокоювати тривогу сотень передбачуваних підлеглих, а сам так і не зустрівся з куратором і не отримував скільки-небудь серйозного прибутку. Хоча йому пообіцяли по 2000 рублів за претендента, йому ще потрібно було отримати ці гроші, так що «Петрович» був винен йому 320 000 рублів (близько 5000 доларів США). Щоб уникнути ризику бунту на верхівці, на початку червня команда ГУР МОУ вирішила виплатити йому накопичені комісії. В результаті «Шаман» отримав нову мотивацію.
Проте спецоперація почала представляти логістичну проблему: в умовах, коли 180 найманців вимагали відправки «на завдання» та потребували постійної уваги, життя «Сергія Петровича» перетворилося на 24-годинний «телефон довіри»: йому доводилося підтримувати мотивацію людей у семи різних часових поясах. і не дозволяти їм записуватися в реально існуючі конкуруючі найманські організації.
Проект «Авеню» слід або поховати, або вдихнути в нього нове життя.
Смерть Сергія Петровича
2 червня 2020 року «Сергій Петрович» нібито загинув у бою на завданні у Сирії. Принаймні, про це вражений «Шаман» повідомив електронною поштою «проектний менеджер Роснефти».
Протягом наступних двох тижнів 180 найманців судомно намагалися з’ясувати, що ця трагедія означає для їхньої перспектив працевлаштування. Потім Міляєву надійшов дзвінок із венесуельського номера. Співрозмовник представився як «Артур Павлович» — новий куратор, який змінив «Петровича». Як і «Петрович», «Павлович» був співробітником ГУР МОУ; його особистість не було нам розкрито, оскільки він продовжує працювати під прикриттям.
На відміну від «Петровича», команда ГУР МОУ вирішила помістити «Павловича» не в Сирію, а у Венесуелу, де «Роснефть» займається також бурінням. Номер, який використав «Павлович» (змінений за допомогою відповідного додатку), належав консульській службі російського посольства у столиці Венесуели Каракасі. Новий «куратор» повідомив хороші новини: «Роснефти» потрібно приблизно стільки ж досвідчених бійців для охорони їхніх об’єктів у цій південноамериканській країні від бандитів.
Рішення вбити «Петровича» прийняли члени команди ГУР МОУ, намагаючись утихомирити невдоволення, що росте, в рядах фіктивної бригади найманців. Їм також потрібно було виграти час, щоб вирішити, чи продовжувати спецоперацію та як саме це зробити. Зміна куратора, як вони вважали, була б вагомою підставою для нової затримки. Новий куратор нібито успадкував список із сотень бійців, і йому потрібно було перевіряти ще раз кожного, а також, можливо, внести зміни до плану операції. Якщо тим часом ГУР МОУ прийняло рішення остаточно згорнути спецоперацію, то новий куратор дозволив би вийти з неї, зберігши особу, щоб найманці (і, можливо, російські спецслужби) не дізналися, що їх ввели в оману.
За словами опитаних колишніх співробітників розвідки (які підтверджує Тимчасова слідча комісія), до цього моменту в команді виникли розбіжності між тими, хто хотів згорнути проект, та іншими (на чолі з колишнім співробітником контррозвідки СБУ), які хотіли все ж таки здійснити активну фазу операції. У результаті прихильники активного сценарію взяли гору, і проект «Авеню» перейшов у нову фазу: активну операцію із затримання.
Крім того, згідно з даними, якими поділилася з нами Тимчасова слідча комісія, смерть «Сергія Петровича» ознаменувала офіційне закінчення проекту зі збору розвідданих, який розпочався у 2018 році.
Перехід до активної фази
Команда ГУР МОУ використала цей час (який, як вони знали, не мала перевищувати одного місяця, щоб не розгубити більшість найманців, готових вирушити на інші завдання, найімовірніше з «музикантами» Вагнера), щоб оцінити здійсненність спецоперації. Для цього потрібно вивчити різні сценарії і, що ще важливіше, перевірити, чи є політична підтримка для такого амбітного підприємства.
Останні дослідження
Маючи 180 потенційних цілей, з яких можна було б зробити вибірку осіб, які становлять найбільший інтерес для прокуратури, команда схилилася до масового захоплення кількох десятків людей. Теоретично це можна було здійснити, примусивши до посадки літак, який перевозив бойовиків над Україною. Однак це вимагало дуже специфічного збігу обставин, чого було особливо складно досягти з огляду на перешкоди для авіаперельотів у середині 2020 року — російські аеропорти фактично перебували на локдауні, а авіаперельоти в решті Європи також скоротилися.
Команда звернулася по пораду до досвідченого турагента, щоб з’ясувати, чи є реальні можливості вильоту з Росії. Стало зрозуміло, що для більшості росіян, які бажають відлетіти у літню відпустку, залишався лише один варіант: поїхати машиною чи автобусом до аеропорту Мінська в Білорусі, а звідти вилетіти до Стамбула — пересадковий хаб, звідки можна було долетіти до місця відпочинку.
Проте навіть поїздка до Мінська стала непростою справою. У звичайний час між Росією та Білоруссю немає прикордонного контролю, проте коронавірусні локдауни призвели до перевірок на кордоні. Крім того, виїзд із Росії до Білорусі дозволявся лише на трьох підставах: проходження лікування, робоча поїздка для працевлаштування у білоруській державній компанії, а також транзитна поїздка.
Варіант транзиту через Білорусь видався найпрактичнішим. Команда ГУР МОУ вирішила надіслати пробного пасажира (агента ГУР МОУ, який проживав у Росії) з Москви до Мінська на міжміському автобусі. Жодних перешкод не очікувалося, адже у найманців, які прибувають, мали бути з собою квитки на рейс з аеропорту Мінська. Відповідно, пробний пасажир замовив виліт із аеропорту Мінська наступного дня після прибуття до Білорусі. Однак його не пропустили через прикордонний пункт. Натомість його висадили з автобуса та направили до придорожнього кіоску, де продавалася страховка для переїздів. Там йому запропонували пакет зі страховки та готової угоди про працевлаштування у білоруській державній компанії за загальною ціною 1000 рублів ($15). Як показали нещодавні арешти в Білорусі, ця корупційна схема відтоді стала відома як популярне вирішення проблеми закритих кордонів. Коли «пробний пасажир» показав прикордонникам свіжозаповнену «угоду про працевлаштування», її пропустили до Білорусі.
Команда ГУР МОУ відзначила «фіктивне працевлаштування» як реалістичний механізм в’їзду до Білорусі для найманців. Проте, згідно з колишніми співробітниками, з якими поговорила команда Bellingcat, перетин російсько-білоруського кордону вважався найбільш ризикованим етапом усієї операції. Для того щоб без пригод вивезти найманців з території Росії, необхідно було, щоб ніхто з команди не потрапив у поле зору російських спецслужб.
Планування захоплення літака
За умови, що команді ГУР МОУ вдасться переправити найманців через кордон, ключовим елементом подальшої операції мала стати примусова посадка літака. Ця частина плану вимагала вкрай ретельного вивчення та підготовки. Її не тільки треба було провести безпечно для комерційного рейсу та його пасажирів, а й методика мала дозволити заперечувати причетність спецслужб і при цьому зберегти хоча б видимість дотримання міжнародного права.
Проблематичні паралелі
У травні 2021 року світова громадськість була обурена, коли білоруського блогера та опозиційного активіста Романа Протасевича заарештували після того, як літак Ryanair, на якому він летів з Афін до Вільнюса, змусили сісти в Мінську. Коли літак перебував у повітряному просторі Білорусі, надійшло фейкове повідомлення про бомбу на борту. Після того, як літак сів, Протасевича затримали.
Глава Ryanair Майкл О’Лірі описав цей інцидент як «викрадення літака за підтримки держави», а міністр закордонних справ Ірландії заявив NPR, що це було «неправильно» і «незаконно». Це також викликало хвилю обурення та нові санкції ЄС та США проти Мінська.
В інтерв’ю українському телеканалу 1+1 24 червня 2021 року президент України Володимир Зеленський побічно визнав неоднозначність обставин української операції, провівши паралель із арештом Протасевича. При цьому він стверджував, що ідея гучної операції була ініціативою інших країн.
«І те, що цього не сталося — ще раз проводячи паралель з тим, що сталося в Білорусі — я вважаю, дякувати Богу, що ми виявили суб’єктність з цього важливого питання» — підсумував президент.
У цей період, у середині червня 2020 року, за словами колишніх співробітників спецслужб, команда ГУР МОУ вирішила залучити як експерта колегу-військового, приставленого до українського центру контролю за повітряним рухом («УкраАероРух»). У цьому розширеному складі команда обговорювала різні сценарії досягнення поставленої мети.
Рейс із Мінська до Стамбула виглядав зручно: літак на цьому маршруті провів би близько 28 хвилин у повітряному просторі України, чого якраз вистачило б, щоб провести процедуру екстреної посадки під хибним приводом.
Однак, щоб план спрацював, слід було використовувати кожну секунду з цих 28 хвилин.
Вивчивши Чиказьку конвенцію про міжнародну цивільну авіацію, команда дійшла висновку, що було лише два сценарії, які б дозволили Україні законно посадити літак на своїй території. Першим сценарієм була медична екстрена ситуація: якщо пасажиру на борту літака була потрібна негайна медична допомога, наприклад при серцевому нападі, пілот повинен був посадити літак у найближчому аеропорту. Технічно найближчим аеропортом після входу в український повітряний простір став би один із двох київських аеропортів. Однак від українського кордону до аеропорту Мінська не набагато далі, тому був ризик, що пілот вирішить повернутися до Білорусі. Це зробило медичну надзвичайну ситуацію надто ризикованою з погляду успіху операції.
Іншим сценарієм був вибуховий пристрій на борту. При цьому сценарії після того, як відповідний диспетчерський вузол дізнається про загрозу, він може на власний розсуд вказати літаку сісти в будь-якому аеропорту на вибір диспетчера, адже потенційний ризик вибуху стосується не лише пасажирів, а й місцевих жителів на землі. Крім того, за міжнародним правом українські органи контролю за повітряним рухом могли наказати пілоту не повідомляти пасажирів про надзвичайну ситуацію і навіть про зміну маршруту польоту. Цей варіант виглядав більш зручним та менш ризикованим, тому команда ГУР МОУ зупинилася на ньому.
Для цього сценарію було складено попередній план операції. Цей план вимагав, щоб хтось, фізично перебуваючи в аеропорту Мінська, зателефонував до українського авіаційного органу і попередив, що має серйозні підстави вважати, що на борту відповідного літака закладено бомбу. У даному випадку легенда мала полягати в тому, що ця людина почув, як двоє чоловіків-пасажирів у кафе в аеропорту говорили про свою ворожість до України і, мабуть, обговорювали теракт на борту літака. Дзвінок мав надійти, щойно літак увійде до повітряного простору України.
Щоб мінімізувати ризик витоку та максимізувати можливість правдоподібного заперечення причетності України, команда ГУР МОУ вирішила підключити до операції лише невелику групу колег із правоохоронних органів.
Політичне «зелене світло»
До другої половини червня 2020 року у розпорядженні команди ГУР МОУ було 180 найманців, які прагнули виїхати з Росії, як вони вважали, на добре оплачуване завдання за кордоном, яке мало тривати кілька місяців. Після зміни «куратора» змінилася і легенда операції — на відміну від «Сергія Петровича», «Артур Павлович» відповідав за безпеку нафтових свердловин «Роснефти» у Венесуелі, тому колишніх бойовиків готували до відправки до цієї південноамериканської країни.
Проте співробітники розвідки розуміли, що захопити всіх 180 людей навряд чи вийде — хоча б тому, що багато росіян стали літати у літні відпустки через Мінськ, і квитки до Туреччини важко дістати. Це також було б непродуктивно: багато найманців, які підписалися на завдання, практично не становили інтересу для українських правоохоронців, оскільки вони або взагалі не мали, або мали дуже мало бойового досвіду на Донбасі, як і доведених злочинів, за які їх могли б залучити до відповідальності. Крім того, про злочини багатьох із них було відомо лише з їхніх власних заяв у процесі вербування, деякі з яких цілком могли бути перебільшені. За оцінкою команди ГУР МОУ, вони могли реалістично розраховувати захопити максимум близько 40 найманців, які нібито летіли б як перший взвод, призначений для розміщення у Венесуелі.
Для цього Артур Павлович перетасував структуру командування 180 найманців, розділивши їх на чотири взводи приблизно по 45 бійців у кожному. «Шаман» мав зберегти командування ротою зі 180 осіб, але при цьому командував би і першим взводом. Інші високопосадовці, у тому числі підполковник Кривенко, мали очолити інші взводи. Згідно з легендою, взводи мали вирушати до Венесуели по черзі з перервами в кілька днів. За ідеєю, реально вилетіти (і потрапити до рук українських спецслужб) міг лише перший взвод, тож увага зосередилася на відборі цієї групи.
ГУР МОУ була потрібна допомога від СБУ, щоб скласти список найманців, найважливіших для України з кримінальної точки зору. Однак вони не могли безпосередньо поставити таке завдання органу держбезпеки — це потрібно зробити через Офіс президента України.
Це була не єдина причина, через яку ГУР МОУ знадобилося залучити Офіс президента. Вони готували спецоперацію із високими ставками, проведення якої могло значно загострити напруженість між Україною та Росією. Для цього потрібне було схвалення політичного керівництва України.
Згідно з опитаними колишніми співробітниками ГУР МОУ, президентові України вперше повідомили про спецоперацію 15 червня 2020 року під час регулярного понеділкового брифінгу з головами спецслужб. Опитані нами співробітники розповіли, що 26 червня 2020 року президент Володимир Зеленський схвалив операцію та попросив підготувати докладний план. Цей план-концепція було підготовлено та схвалено 1 липня 2020 року.
Команда Bellingcat попросила Офіс президента України та чинного директора ГУР МОУ Кирила Буданова підтвердити або спростувати твердження колишніх співробітників спецслужби, що запропонований план схвалив президент України. Пан Буданов відповів, що хоча його відомство не може коментувати конкретні випадки з міркувань секретності, проте директору не потрібне офіційне схвалення Офісу президента. При цьому він підтвердив, що директор ГУР МОУ регулярно відвідує Офіс президента і повідомляє президента як Верховного головнокомандувача про виконання спецслужбою своїх завдань. На момент публікації ми не отримали відповіді з Офісу президента.
Як розповідають колишні співробітники розвідки, з моменту, коли активну фазу плану схвалила міністр оборони і подала президенту, Зеленського регулярно інформували про хід операції «Авеню». Це робили двоє старших офіцерів, відповідальних за проект: тодішній директор ГУР МОУ Василь Бурба та заступник директора СБУ Руслан Баранецький.
Залучення СБУ
Здобувши політичне схвалення, команда ГУР МОУ могла почати ділитися даними та координувати плани з колегами зі Служби безпеки України. СБУ виконує функції як контррозвідки, так і розслідування особливо серйозних злочинів на кшталт тероризму. Відповідно, передбачувані злочини, скоєні під час військових дій на сході України, підпадають під юрисдикцію служби. Розслідувачі СБУ мають терабайти даних на донбаських бойовиків, у тому числі сотні тисяч перехоплених телефонних переговорів. Ці розслідувачі, як вважали в ГУР МОУ, найкраще підійшли для оцінки важливості кожного з найманців з погляду кримінального переслідування. Вони також могли підтвердити деякі зізнання, спробувавши зіставити їх із перехопленими переговорами.
Щоб унеможливити випадковості та цифрові витоки, команда ГУР МОУ вирішила не передавати СБУ жодних даних у цифровому форматі. Натомість, за словами опитаних співробітників, останніми днями червня 2020 року голова команди ГУР МОУ особисто передав довіреному колегі із СБУ кілька великих сумок із папками, в яких були особисті справи кожного найманця.
Вже незабаром колеги із СБУ повідомили ГУР МОУ, що ті сидять на золотій жилі — не тільки тому, що більшість описів участі в боях на сході України підтверджувалися перехопленими переговорами, а й оскільки багато фігурантів списку ГУР МОУ вже значилися зі списків особливо небезпечних терористів, складених СБУ . Серед них були бійці, які брали участь у ключових боях під Іловайськом та Дебальцевим, які коштували життя сотням українських військових. Інші брали участь у збитті українського військово-транспортного літака у червні 2014 року під Луганськом. Цей літак перевозив 49 військових — усі вони загинули. Крім того, важливо, що принаймні двоє найманців стверджували, що використали складні поставлені з Росії кошти ППО в районі Сніжного у певні дні, що могло зробити їх важливими свідки на суді у справі про збиття MH17. Один із найманців навіть казав, що на початку липня 2014 року супроводжував через російсько-український кордон установку «Бук» — засіб ППО того ж типу, яким було збито MH17. Він також назвав високопоставленого російського генерала, який, за його словами, займався перекиданням установки через кордон.
Команда СБУ швидко підготувала власний короткий список осіб, які цікавляться. До нього увійшло 28 осіб. Ця цифра була зручною для команди ГУР МОУ: вони передбачали розширити цей список приблизно до 45 осіб, додавши туди найманців без досвіду війни в Україні, щоб члени взводу нічого не запідозрили, раптом з’ясувавши, що всі вони поголовно виявилися ветеранами Донбасу.
Маскування операції
Наприкінці червня 2020 року ГУР МОУ та СБУ були впевнені у важливості спецоперації та діяли спільно. Однак, щоб забезпечити довгостроковий успіх операції, необхідно було зробити так, щоб причетність українських спецслужб можна було заперечувати, тобто стверджувати, що СБУ як правоохоронний орган не брала офіційної участі в операції, яка передбачала примусову посадку пасажирського літака, а отже, не мало місце жодного порушення міжнародного права. Все мало виглядати так, ніби спецслужба просто вжила заходів, щоб заарештувати осіб, які її цікавлять, коли ті випадково опинилися на території України.
Для досягнення цієї тактичної мети обидві команди придумали витончений прийом: анонімний інформатор мав повідомити на гарячу лінію СБУ про операцію з незаконного вербування найманців та надати спецслужбі електронну пошту [email protected], у тому числі логін та пароль до неї. Відреагувавши на повідомлення, СБУ нібито опинилася у святій святих віртуальної ПВК, і змогла завантажити усі тисячі сторінок документів, що доводять провину бойовиків, у тому числі резюме, фотографії та відео. СБУ також могла б відстежувати підготовку до відбуття найманців із Росії, а також квитки та плани польотів.
Тому СБУ могла б зреагувати, як тільки вони з’ясували б, що літак із цими особами, що їх цікавлять, сів в аеропорту Бориспіль під Києвом (на дивовижний збіг, після повідомлення про бомбу).
СБУ могла б отримати схвалені судом ордени на арешт цих найманців та помістити їх у списки розшуку в українських прикордонних та поліцейських базах даних. Це призвело б до того, що коли літак сів би в Україні, а прикордонники стали б перевіряти пасажирів, всі цілі активували б сповіщення про арештні списки. Відразу після арешту затриманим звинуватили б.
Поїздка починається
Тим часом у Росії йшла гарячкова підготовка до майбутньої подорожі до Венесуели. «Артур Павлович», новий фіктивний куратор, який нібито перебуває у Венесуелі, дав «Шаману» вказівку збирати перший передовий взвод із 47 осіб. Команда ГУР МОУ також передала Шаману «відрядження» та добові на бійців першого взводу. Щоб замаскувати походження грошей, кошти були переведені до Росії через мережу агентів ГУР МОУ, у тому числі громадян чеченського походження, а згодом передані одержувачам з території Росії за допомогою російських сервісів грошових переказів.
Проте знайти всі 48 квитків на один рейс із Мінська до Стамбула у липні виявилося проблематично.
Скориставшись допомогою українського турагента, завербованого командою, вдалося знайти 34 квитки на рейс, який вилітав до Туреччини 25 липня, а ще 13 квитків було знайдено на рейс, який вилітав через два дні.
Було відібрано початкову групу з 34 найманців (знову зі збереженням високого співвідношення «осіб, які становлять інтерес» до тих, хто не мав стосунку до війни на Донбасі). Вона мала вилітати 25 липня. Решта сказали, що вони полетять наступним рейсом.
Отже, 15 липня було куплено 34 квитки на рейс Мінськ-Стамбул, який мав вилетіти за 10 днів. Дата повернення була запланована на 19 жовтня, квитки були замовлені на прямий рейс Стамбул-Москва (він мав вилетіти, якщо дозволять Covid-обмеження). Це відповідало легенді, згідно з якою перше «відрядження» мало тривати три місяці. З міркувань правдоподібності були закуплені і квитки туди й назад для другої групи з 14 найманців, хоча малоймовірно, що вони коли-небудь будуть використані.
«Шаман», який мав відправитися на чолі першої партії, створив чат у WhatsApp під назвою «1-а група», який служив платформою для 34 учасників поїздки. Він дав членам групи вказівку зібратися на центральному автовокзалі Москви о 8 ранку 24 липня, звідки вони мали вирушити автобусом до Мінська. Вони мали прибути до Мінська пізно ввечері і одразу попрямувати до аеропорту, звідки вони мали вилетіти наступного ранку о 10:50.
Тридцять три учасники першої групи дісталися Москви вчасно, хоча один з них (Ігор Тараканов) в останній момент вирішив відмовитися від завдання і не з’явився на місце збору. Міляєв видав кожному добові, фіктивні угоди про працевлаштування у білоруській компанії, роздруківку електронних квитків та копію страховки групи. Все виглядало організовано та професійно. Видача добових, мабуть, розвіяла деякі побоювання, що за багато тижнів затримок і змін планів накопичилися.
Автобус із найманцями виїхав на Мінськ приблизно опівдні.
Зміна планів
Найманці не знали, що на момент, коли вони виїхали до Білорусі, план вильоту з Мінська вже змінився, а їхні квитки до Стамбула були скасовані.
За день до відправки найманців двоє старших співробітників спецслужб, відповідальних за проект «Авеню» (Бурба з ГУР МОУ та Баранецький із СБУ) прибули до Офісу президента. Про це розповів як сам Бурба, так і колишні співробітники розвідки, які говорили, що він зателефонував їм одразу після зустрічі. Бурба та Баранецький мали намір зробити останню доповідь про майбутню спецоперацію. Однак, як Бурба розповів Bellingcat, Зеленський на той момент був зайнятий, і вони не змогли зустрітися з ним особисто.
За словами Бурби, голова офісу президента Андрій Єрмак запропонував відкласти операцію на тиждень. Днем раніше президент Зеленський досяг домовленості з Росією та сепаратистами, які підтримують Росія про перемир’я на Донбасі. Про це він оголосив на спільній прес-конференції з тодішньою президенткою Швейцарії Симонеттою Соммаруга. Це перемир’я, яке ще вимагало схвалення «Нормандської четвірки» (Росії, Франції, Німеччини та України), яка займається врегулюванням конфлікту на Донбасі, мало набути чинності 27 липня 2020 року. За словами Бурби, в Офісі президента вважали, що якщо спецоперація пройде як заплановано, і завершиться затриманнями 25 липня, то перемир’я закінчиться, не встигнувши розпочатися.
Команді Bellingcat не вдалося незалежно підтвердити цю розмову. Офіс президента не прокоментував наше розслідування.
Бурба розповів, що відповів, що відкласти операцію на тиждень неможливо, оскільки це призведе або до втрати довіри з боку найманців, або до підозр з боку білоруських чи російських спецслужб, або того й іншого одразу. За словами Бурби, надалі представники Офісу президента, намагаючись знайти компроміс із командою ГУР МОУ, запропонували скоротити затримку операції до чотирьох днів. Дату вильоту і захоплення найманців належало перенести на середу, 29 липня 2020 року. У цьому випадку перемир’я принаймні встигло набути чинності. Як розповів Бурба, спецслужбисти вважали, що шанс знайти нові квитки в такий короткий термін невеликий, проте пообіцяли дізнатися, що можна зробити.
Команда Bellingcat не змогла незалежно підтвердити цю другу розмову, як і першу.
Наступного ранку, коли перша група з 33 найманців вже виїжджала з Москви, команді ГУР МОУ вдалося успішно перебронювати квитки не на середу, 29 липня, а на четвер, 30 липня. Квитки другої групи із 13 найманців поміняли на суботу, 1 серпня. Пізніше того ж ранку, за словами Бурби, він повідомив в Офіс президента, що план все одно буде здійснено, але із затримкою на п’ять днів.
Вороги внутрішні та зовнішні
Однак у дні, коли 33 найманці сіли на автобус і вирушили в дорогу, у Білорусі було неспокійно. Менш ніж за 2 тижні, 9 серпня, мали відбутися президентські вибори, і тому політична ситуація була напруженою. Побоюючись внутрішніх та зовнішніх ворогів, чинний президент Білорусі Олександр Лукашенко полював на тих, у кому бачив противників. Білоруський орган держбезпеки (КДБ) вже заарештував головного опозиціонера Сергія Тихановського лише через два дні після того, як той оголосив про своє висунення на пост президента. Проте 15 липня у президентські перегони вступила його дружина Світлана Тихановська. У світі поширювалося співчуття та підтримка опозиції.
Параноя Лукашенка стосувалася не лише нібито спроб Заходу скинути його. Як повідомляється, він також побоювався зрадницького втручання з боку єдиного союзника — Кремля. На зустрічі з білоруськими журналістами не під запис 9 липня Лукашенко, як повідомляється, говорив, що в країні затримали чотирьох офіцерів ГРУ, і що «координували дії з [лідером опозиції] Сергієм Тихановським. На відео промови перед офіцерами спецназу Білорусі 24 липня (нині видалена з сайту президента, проте архівна версія досі доступна) він говорив про неназвані зовнішні сили, які можуть спробувати влаштувати «Майдан», використовуючи «професійних військових», які працюють за великі гроші в приватних військових компаніях та мають досвід «провокацій у тих чи інших державах».
Вдень 24 липня 2020 року, коли Лукашенко вимовляв цю промову, саме така група досвідчених найманців прибула на кордон Білорусі.
Згідно з членами групи найманців, які були опитані Bellingcat, їхня перша спроба перетнути кордон за фіктивними контрактами не мала успіху. Хоча мали документи, практично ідентичні тим, за якими раніше потрапив до Білорусі пробний пасажир ГУР МОУ, їм повідомили, що їхні документи не в порядку. Білоруські прикордонники питали, куди вони їдуть; деякі найманці жартома відповідали, що всі їдуть відвідати хвору бабусю в Мінську.
Однак після короткого очікування на кордоні стало зрозуміло, що та сама корупційна процедура, яку використовував пробний пасажир, спрацює і цього разу. Усім 33 найманцям продали «правильні» угоди про трудбудуванні за 1000 рублів кожну і, нарешті, пропустили до Білорусі.
33 тверезих чоловіків у Мінську
Коли вони опинилися на території Білорусі і вже прямували до Мінська, «Артур Павлович» повідомив Міляєву про зміну планів та направив автобус до тризіркового готелю у Мінську, де турагент забронював їм номери на перший із п’яти днів очікування. Спершу. дізнавшись про затримку, найманці обурилися. Однак після того, як «Шаман» отримав підтвердження від «Павловича», що дні очікування в Мінську зарахуються як оплачувані робочі дні, вони заспокоїлися і наслідували інструкції дотримуватися військової дисципліни, не пити алкоголь і не вештатися містом.
Однак оскільки готель у центрі міста був забитий, найманці змогли провести там лише два дні. 27 липня 32 з 33 прибулих переїхали до санаторію «Білорусочка», що розташовувався за містом. Ще один найманець, єдиний у якого був білоруський паспорт, залишився у родичів у Мінську.
Протягом наступних трьох днів найманці дотримувалися суворої дисципліни та інструкції «Шамана». Співробітник готелю згодом розповідав білоруським ЗМІ: «приїжджі звернули на себе увагу нехарактерною для російських туристів поведінкою <…> Спиртного не вживали, розважальних закладів не відвідували».
Арешт
Один із найманців, опитаних Bellingcat, розповів, що приблизно о 7:00 28 липня він та його товариші помітили незвичайний мікроавтобус, припаркований біля санаторію «Білорусочка». Вони негайно впізнали у ньому автомобіль для стеження КДБ. Вони не надали цьому великого значення, вирішивши, що білоруські спецслужби просто доглядають найманців, щоб переконатися, що ті покинуть країну, не влаштувавши жодних проблем. Зрештою, як сказав співрозмовник, «враховуючи повсюдну присутність КДБ у Білорусі, вони точно мали знати, що нам замовили виліт через два дні, 30 липня».
Однак увечері того ж дня відбулися події, які стали для 32 найманців вкрай неприємним сюрпризом. Перед світанком о 4:30 ранку санаторій взяла штурмом команда спецназу «Альфа» КДБ Білорусі. У номери найманців через балкони вистрілили світлошумовими гранатами. Члени штурмової групи, одягнені в балаклави, наставили на росіян зброю та закували їх у наручники. Потім вони змусили їх лягти на ліжку обличчям вниз і закрили їхні голови подушками, поки (за словами принаймні одного найманця, який в інтерв’ю RT заявляв, що бачив, що відбувається, з-під подушки) вони копалися в багажі та одязі росіян у пошуки зброї.
Жодної зброї вони не знайшли. Після тривалого очікування прибув ОМОН та відвіз росіян до відділення міліції. 33-й найманець (який зупинився у родичів) був затриманий пізніше того ж ранку.
Найманців 22 години тримали у відділку міліції у наручниках, на колінах та обличчям до стіни.
Незадовго до півночі 29 липня їм зачитали документи про арешт і звинуватили. Потім найманців перевезли до центрального відділення міліції, де їх допитували, мабуть, співробітники КДБ. У затриманих питали, чи знають вони Сергія Тихановського та Миколу Статкевича (ще одного білоруського опозиціонера та кандидата у президенти, якого посадили наприкінці травня). Найманці відповідали, що не знають цих людей. За словами одного з найманців, який поговорив з Bellingcat, люди, які допитували їх, виглядали впевненими, що мають справу з учасниками майбутнього перевороту, і навіть запитували, чи можливо, що найманці не знали, що їх збираються використовувати для повалення уряду. Інші учасники групи описували події схожим чином у вищезгаданому репортажі RT.
Незважаючи на їх щирі заперечення провини, найманців звинуватили у підготовці державного перевороту та масових заворушень спільно з заарештованими опозиціонерами Тихановським та Статкевичем.
АЛТУХОВ О.В., ВОЛГІН О.В. КОЖЕВНИКОВ А.Ю., ЧИ В. А., МАСЛОВ С. А. МИЛЯЄВ В. А. ТА ІНШІ ОСОБИ, ДІЮЧИ ДУМКОВО, ГРУПИЙ ОСІБ ПО ПОПЕРЕДНІЙ ЗМОВУ, ЗНАХОДЯЧИСЯ НА ТЕРИТОРІЇ РЕСПУСТИ, В. , розподілити ролі та узгоджених дій, В ПЕРІОД З НЕ ПІЗНІШЕ ТРАВНЯ 2020 р ПО НИНІ, ВИПРОВАДИЛИ ЗАХОДИ ЩОДО ПРИГОТУВАННЯ До участі в масових заворушеннях, супроводжувалися насильством над особою, погромами, підпалів, знищення майна чи збройного опору ПРЕДСТАВНИКІВ ВЛАДИ.
— Витяг з бази даних кримінальних проваджень Білорусі надано хактивістською групою «Білоруські Кібер-Партизани»
Розшукуються в Україні
У день арештів білоруське державне телебачення опублікувало гучні кадри затримання. Лукашенко зробив публічну заяву, звинувативши російських найманців у тому, що вони прибули для втручання у майбутні вибори і зібрав Раду безпеки на екстрене засідання. Протягом наступних днів він використав 33 затриманих найманців як розмінну монету в переговорах і з українською владою, і з Кремлем, натякаючи, що йому байдуже, якій країні вони врешті дістануться, і запросивши кожну сторону обґрунтувати прохання передати їм затриманих.
Згідно з інтерв’ю та злитими документами, як тільки прийшли новини про арешт, українська влада змінила тактику. Вони вирішили переконати білоруську владу передати затриманих Україні. Це вимагало як офіційної лінії — підготовки всіх юридично необхідних звинувачень та документів щодо екстрадиції — так і неформального діалогу з Мінськом у спробі переконати Лукашенка передати всіх чи принаймні деяких затриманих.
Офіційний підхід передбачав пред’явлення затриманим звинувачень та подальше інформування Білорусі офіційними каналами, що ці люди розшукуються за скоєння тяжких злочинів на території України. Були також надіслані запити про екстрадицію. Згідно з інтерв’ю з членами групи найманців, деякі з 33 (але не всі) отримали повідомлення про пред’явлення звинувачень в Україні зареєстрованою поштою на їхню домашню адресу. Ці звинувачення були датовані 29 липня 2020 — днем арештів у Мінську.
30 липня 2020 року міністр закордонних справ Білорусі викликав українського тимчасового повіреного до Мінська, поінформував його про арешти та запитав інформацію про можливі злочини, які ці люди скоїли на території України.
3 серпня Генеральний прокурор України подав Білорусі запит на тимчасове затримання 28 із 33 найманців до отримання офіційного запиту про екстрадицію. Цей запит був поданий через вісім днів, 11 серпня 2020 року.
Тим часом українська влада розпочала неформальну взаємодію з Білоруссю принаймні по двох фронтах. За словами одного з опитаних членів команди ГУР МОУ, Служба безпеки України передала своїм білоруським колегам інформацію про найманське минуле 33 особи, а також інших людей, «найнятих» ПВК «МАР». Ймовірно, що ця інформація стала джерелом заяв мінської влади 30 липня, що вони розшукують ще до 200 осіб, за їхніми словами, із «ЧВК Вагнера» на території Білорусі.
Крім того, президент України Володимир Зеленський особисто лобіював екстрадицію цих людей до України під час телефонної розмови з Лукашенком 5 серпня 2020 року.
Розшукуються у Росії
Російська влада спочатку, мабуть, сторопіла від арештів і звинувачень, які висунув Лукашенко на їхню адресу. Початкова реакція з боку Кремля та лояльних до Кремля ЗМІ говорить про нерозуміння, що ці 33 людини робили в Мінську. 30 липня після доби мовчання прес-секретар Путіна Дмитро Пєсков прокоментував арешти, відкинувши звинувачення на адресу Росії у спробі дестабілізації ситуації в Білорусі та попросив у Мінська вичерпну інформацію про те, в чому звинувачують росіян. У заяві, опублікованій на сайті Міністерства закордонних справ Росії, посол Москви в Мінську стверджував, що росіяни були співробітниками приватної охоронної компанії, які чекали на літак для вильоту в третю країну. 31 липня Путін скликав Раду безпеки РФ, щоб обговорити ситуацію, однак у прес-релізі Кремля за підсумками засідання містилися лише загальні слова та майже не було інформації про те, що там насправді обговорювалося.
Декілька громадян Росії, які командували так званими «добровольчими» загонами на сході України, зробили заяви на підтримку затриманих найманців. Визнаючи, що деякі з них билися під їхнім початком на Донбасі, вони припускали, що затримані прямували до третьої країни на завдання для ЧВК. Навіть телеграм-канал про військову справу, популярний серед колишніх найманців, пояснив перебування росіян у Білорусі складним маршрутом із Москви до Каракасу в умовах обмежень на перельоти через пандемію.
Очевидно, навіть 3 серпня представники Кремля ще не знали справжніх причин такого становища 33 росіян, оскільки і Пєсков, і російський консул у Мінську заявляли, що ці люди були співробітниками приватної охоронної компанії, які «вирушали до третьої країни» і просто не потрапили на рейс.
Білоруські чиновники безапеляційно відкидали ці первісні російські заяви. Жодна російська ПВК не стала б організовувати переліт до третьої країни через Білорусь без попереднього узгодження з боку їхніх кураторів «з ФСБ чи ГРУ» з колегами в Мінську, парирував голова Ради безпеки Білорусі Андрій Равков.
Як раніше українська влада, 5 серпня 2020 року генеральний прокурор Російської Федерації подав офіційний запит до прокуратора Білорусі на передачу 32 затриманих росіян (не рахуючи найманця, який мав білоруське громадянство) до Москви.
Розв’язка
До 6 серпня 2020 року президент Білорусі, схоже, ще не вирішив, чий запит слід задовольнити. Він навіть запросив генеральних прокурорів України та Росії до Білорусі, щоб вирішити питання із генеральним прокурором Білорусі на основі «міжнародних договорів та угод».
Проте, мабуть, його остаточний вибір вплинули подальші події.
Хоча спочатку російська влада і спецслужби, мабуть, не розуміли, як 33 російські найманці опинилися в Мінську, через тиждень вони, судячи з усього, розкрили цю справу. Скориставшись беззастережним доступом до логів російських інтернет-провайдерів, російське ФСБ виявило український слід принаймні частини операції. Зокрема, йшлося про лог IP оригінального оголошення на роботі на Avito, а також про українську реєстрацію одного з турагентств, які замовили квитки для найманців. Виявлена інформація була опублікована в прокремлівській газеті «Комсомольська Правда», яка відкрито вказувала джерелом російські спецслужби та опублікувала інтерв’ю із замаскованим співробітником ФСБ. Того ж дня за цю справу взявся Слідчий комітет Росії.
Наступного дня Володимир Путін зателефонував до Олександра Лукашенка, щоб обговорити ситуацію із затриманими. Однак Лукашенко виглядав непохитним. Ще 9 серпня (у день президентських виборів у Білорусі) він повторював, що не довіряє російській версії про роль «третьої країни» у прибутті найманців.
Однак події, що відбулися за виборами, стали безпрецедентними в історії Білорусі. По всій країні почалися масові протести та антиурядові мітинги проти результатів виборів, які багато хто з білорусів вважав сфальсифікованими.
Невідомо, що за човникова дипломатія та переговори мали місце між Москвою та Мінськом протягом наступних кількох днів. Невідомо також, чи пропонувала та чи надавала Росія допомогу Лукашенку у придушенні масових протестів. Проте протягом тижня після виборів принаймні три літаки російських військових та/або ФСБ здійснювали заздалегідь не оголошені польоти до Мінська, зокрема два рейси 12 серпня.
14 серпня Генеральний прокурор Росії повідомив, що Білорусь відпустила 32 громадян Росії і що вони знаходяться на території Російської Федерації. Це повідомлення, згодом віддалене із сайту Генпрокуратури (архівна копія достуна тут), мабуть, виявилося передчасним. Найманці, опитані Bellingcat, говорили, що їх відпустили в Росію лише 16 серпня, вивезши до якогось населеного пункту під Москвою і помістивши до 14-денного карантину. Протягом цих двох тижнів, за словами найманців, 32 росіян регулярно допитували співробітники ФСБ, які намагалися скласти для себе картину подій, що відбулися, відколи перший найманець відгукнувся на оголошення про роботу на російському сайті майже роком раніше.
Розслідування команди Bellingcat та The Insider.
Основним дослідником з боку Bellingcat був Христо Грозєв, за участю Пітера ван Гюйса, Аріка Толера та Йордана Цалова.
Перекладено: Ярослав Бондаренко